Українська література є одним із вибіркових предметів, який можуть обрати для складання учасники зовнішнього незалежного оцінювання (національного мультипредметного тесту).
Учасники тестування з української літератури повинні знати теоретико-літературні поняття, передбачені програмою зовнішнього незалежного оцінювання з цього предмета.
Зокрема, завдання ЗНО/НМТ скеровані на перевірку вмінь розрізняти види й жанри усної народної творчості та літератури; співвідносити літературний твір із відповідним літературним напрямом, стилем, течією; визначати тему, ідею, проблематику літературних творів; визначати сюжетні й позасюжетні елементи літературних творів, їхні композиційні особливості; знаходити художні засоби й визначати їхню роль у літературних творах тощо.
Для виконання тестових завдань учасникам тестування необхідно володіти літературознавчими термінами, оскільки від розуміння цих термінів залежить правильність виконання того чи іншого завдання.
Пропонуємо словник літературознавчих термінів, який допоможе ефективно підготуватися до тестування з української літератури.
До словника внесено всі терміни, необхідні для виконання завдань, подано короткі пояснення до них та наведено приклади з творів, внесених до програми зовнішнього незалежного оцінювання.
Алегорія – один з видів іносказання, у якому конкретний образ розкриває абстрактне уявлення, судження, поняття. Алегоричний образ відзначається, як правило, загальновпізнаваним характером. Наприклад, у байці Г. Сковороди «Бджола та Шершень» Бджола – алегоричний образ людини, яка в сродній праці трудиться, Шершень – алегорія ледаря, який веде паразитичний спосіб життя.
Алітерація – повторення одного чи кількох приголосних звуків з певною художньою метою. Наприклад: «…Даремно, вороже, радiй – / Не паралiтик i не лiрник / Народ мiй — в гураган подiй / Жбурне тобою ще, невiрний!» (Євген Маланюк. «Уривок з поеми»).
Алюзія – лаконічний натяк у тексті на відоме літературне джерело, явище культури, історичну подію, розрахований на ерудованого читача, який повинен зрозуміти й розтлумачити закодований зміст. Наприклад: «I рiдним був одразу клич: / Вставайте! Кайдани порвiте!» (Євген Маланюк. «Уривок з поеми») – «Заповіт» Т. Шевченка: «Поховайте та вставайте, / Кайдани порвіте / І вражою злою кров’ю / Волю окропіте».
Анафора – єдинопочаток, повторення звуків, слів, групи слів на початку речень, віршових рядків, строф. Наприклад: «Він бігав наввипередки з вітром, / Він вилазив на грушу / І в пазуху рвав гнилиці, / І купався коло млина, / І лежав у піску, / І стріляв горобців з рогатки» (Іван Драч. «Балада про соняшник»).
Антитеза – протиставлення життєвих явищ, думок, ознак, понять, почуттів. Наприклад: «Все повторялось: і краса, й потворність. / Усе було: асфальти й спориші» (Ліна Костенко. «Страшні слова, коли вони мовчать»).
Асонанс – повторення голосних звуків з метою створення звукового образу. Наприклад: «Україно, ти моя молитва, / Ти моя розпука вікова…» (Василь Симоненко. «Задивляюсь у твої зіниці»).
Байка – коротке прозове (епос) або віршоване алегоричне (ліро-епос) оповідання, у якому закладено дидактичний (виховний) зміст, найчастіше спрямований на викриття людських вад. Композиційно складається з оповідної частини (власне байки) та висновку, який різні автори називали по-різному (сила, повчання, мораль). В оповідній частині діють персоніфіковані тварини, рослини, предмети, що втілюють певні ідеї, людські характери та стосунки. Висновок – це своєрідна епіграма, у якій стисло викладено пряме значення зображених ситуації та образів. Щоправда, у байках Г. Сковороди висновок (сила) інколи доволі розлогий.
Балада – це невеликий віршований ліро-епічний твір казково-фантастичного, легендарно-історичного чи героїчного змісту. Для балад характерний драматизм, діалогізм, часті метаморфози (перетворення), повтори дій тощо. Для цього жанру характерні мотиви нещасливого кохання, несподіваного повороту життя, трагічного сімейного життя, гострих історичних подій, таємничих ситуацій. До балад належить «Ой летіла стріла».
Бароко – напрям у мистецтві XVI – першої половини XVII століття, що став частиною двох мистецьких епох: Відродження та середньовіччя. Визначальні риси бароко: увага до моральних і релігійних тем; дотепність, парадоксальність, контрастність; поєднання «непоєднуваного», покликане вражати й дивувати; інакомовність, повчальність; насиченість стилістичними прикрасами.
Бурлеск – засіб комічного, пародійного в літературі, іноді й у музиці. Комічний ефект досягається невідповідністю між змістом і формою твору: умисним поданням «високої» теми в зниженому або ж, навпаки, «низької» теми у високому, піднесено-героїчному стилі.
Верлібр – неримований, нерівнонаголошений віршорядок (і вірш як жанр).
Вірш – ліричний або ліро-епічний твір, організований за версифікаційними (віршувальними) законами певного літературно-історичного періоду.
Гіпербола – троп, сутність якого полягає в перебільшенні властивостей предметів, явищ з метою увиразнення образів і надання емоційного заряду. Наприклад: «Усмішка твоя – єдина, / Мука твоя – єдина, / Очі твої – одні» (Василь Симоненко. «Ти знаєш, що ти – людина… »).
Громадянська лірика – умовна назва ліричних творів, у яких актуалізовано соціальні та національні мотиви.
Гротеск – зумисне спотворення дійсності: надмірне перебільшення, карикатурність, поєднання контрастів (жахливе і смішне, потворне і піднесене, реальне і фантастичне тощо).
Гумор – м’яка форма комічного; сміх, який не ставить за мету викриття якогось негативного явища; добродушне підсміювання.
Дисидентський рух у СРСР (від лат. dissidens – «незгодний, відступник») – громадяни СРСР, які в 1960-х – на початку 1980-х років відкрито піддавали сумніву й критикували офіційну комуністичну ідеологію та політику. Дисидентство в Україні значною мірою пов’язують з поколінням шістдесятників.
Драма – рід літератури і жанр роду драми. Як рід літературири драма відрізняється від інших її родів – лірики та епосу: від лірики тим, що відтворює зовнішній щодо автора світ; від епосу тим, що має не оповідну форму, а призначення для показу на сцені. Тому якості драматичного твору визначаються водночас законами літературири й театру.
Драма (жанр) – п’єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі.
Драма-феєрія – один із жанрових різновидів драми, якому властивий фантастично-казковий сюжет, неймовірні перетворення. У такій драмі поряд з людьми діють фантастичні істоти.
Дума – народний ліро-епічний твір переважно героїчного характеру про важливі події історії України (починаючи з XV ст.), який народні співці виконували речитативом (співом-декламацією) під акомпанемент кобзи, бандури або ліри. За змістом думи близькі до історичних пісень, але відрізняються від них дуже своєрідною формою. У думах немає поділу на строфи (куплети), що обов’язково для пісні. До жанру думи належить «Дума про Марусю Богуславку».
Експозиція – первісні відомості про героїв художнього твору, які мотивують їхню поведінку під час виникнення конфлікту.
Експресіонізм – художня течія, що постала як заперечення не тільки міметичних (наслідувальних) різновидів мистецтва, а й імпресіонізму, який спирався на зображення миттєвих вражень митця. Основним принципом експресіонізму стало вираження загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване (надмірно перебільшене) авторське «я», напругу його переживань і емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення людини, на занепад духовності тощо. Український експресіонізм започаткував В. Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Яскраві представники течії також М. Хвильовий та Ю. Яновський. Визначальні риси експресіонізму: посилена увага до внутрішнього світу людини; наголошення на авторському світосприйнятті; суб’єктивізм і зацікавленість громадянською тематикою; нервова збудженість та фрагментарність оповіді, застосування символів, гротеску, поєднання протилежного.
Епілог – один з елементів композиції, заключна частина твору, у якій розповідається про події, що відбулися після розв’язки.
Епітет – художнє означення, яке служить для увиразнення зображуваного, найчастіше відіграє роль орнаментального прикрашання художньої мови. Наприклад: «Мріють крилами з туману / лебеді рожеві, / Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві. / Заглядає в шибу казка сивими очима, / Материнська добра ласка / в неї за плечима» (Василь Симоненко. «Лебеді материнства»).
Епіфора – стилістична фігура, протилежна анафорі, повторення однакових слів, звукосполучень, словосполучень наприкінці віршових рядків чи строф. Наприклад: «Усмішка твоя – єдина, / Мука твоя – єдина, / Очі твої – одні» (Василь Симоненко. «Ти знаєш, що ти – людина… »).
Епос – рід оповідної прозової та словесно-музичної творчості, що охоплює систему жанрів і тематичних циклів.
Зав’язка – подія, що кладе початок конфлікту в художньому творі.
Ідея твору – ядро авторського задуму, основна думка про змальовані у творі явища, висвітленню якої підпорядковані всі образи й художні засоби твору (ідеали й переконання, які автор прагне донести до читача через свій твір).
Імпресіонізм – художня течія в межах модернізму, напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Назва походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця». Наприкінці XIX ст. імпресіонізм поширився в європейському письменстві. Поетику імпресіонізму в українській літературі відображено у творчості М. Коцюбинського, В. Стефаника, М. Хвильового та ін. Визначальні риси імпресіонізму: зображується не сам предмет, а враження від нього; орієнтація на почуття, а не на розум; відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдання зафіксувати реальні моменти, імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу, адже ідеал відсутній у конкретній реальності; найпоширенішим жанром стає новела.
Інверсія – незвичне розміщення слів у реченні (присудок стоїть перед підметом; означення – після означуваного слова; додаток – перед словом, від якого залежить), зумовлене або прагненням підкреслити значення якогось слова, або потребою пристосуватися до ритміки чи римування (у віршовій мові). Наприклад: «усмішка твоя», «мука твоя», «очі твої» (Василь Симоненко. «Ти знаєш, що ти – людина… »).
Інтимна лірика відображає переживання ліричного героя, пов’язані з особистим життям.
Іронія – іносказання, яке виражає насмішку або лукавство; подвійний смисл, коли сказане в контексті набуває протилежного значення; висміювання, яке містить оцінку.
Історична пісня – невеликий ліро-епічний твір про важливу історичну подію, конкретних історичних осіб. Тематика пісень різноманітна: вона пов’язана з основними історичними подіями, війнами, повстаннями, виступами народу проти загарбників. Найдавніші з історичних пісень змальовують важкий період в історії українського народу: звитяжну боротьбу козаків з турецько-татарськими ордами, страхітливі спустошення й насильство. До історичних пісень належать «Ой Морозе, Морозенку», «Чи не той то хміль».
Календарно-обрядові пісні – це пісні, які виконують під час календарних свят, обрядів. Різновиди: весняного циклу (веснянки, гаївки); літнього циклу (русальні, купальські, жниварські); зимового циклу (колядки, щедрівки).
Кіноповість – епічний жанр, що поєднує в собі елементи твору для екранізації (діалогічність, монтажна композиція, розширені ремарки, у яких розкривається часопростір і хід подій) і белетристичної повісті (оповідне начало, психологізм, авторські коментарі, ліричні відступи). У вітчизняній літературі Олександр Довженко, видатний кінорежисер і водночас письменник, започаткував кіноповість, тобто повість, написану з урахуванням специфіки кіно.
Класицизм – напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції в XVII ст. Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Визначальні риси класицизму: раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів); наслідування зразків античного мистецтва; нормативність (установлення чітких і непорушних правил та законів написання творів, наприклад, для драматургії – це закон «трьох єдностей»: дії, часу й місця); аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої суспільної верстви; установлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма). Певні ознаки класицизму притаманні творчості Івана Котляревського.
Комедія – драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири викриваються негативні суспільні та побутові явища, показується смішне в навколишній дійсності.
Композиція художнього твору – побудова літературного твору, співвідношення всіх його компонентів (сюжету та позасюжетних елементів), що створює цілісну картину й сприяє розкриттю теми та донесенню головної ідеї.
Конфлікт (художній) – зіткнення в художньому творі протилежних поглядів (позицій, ідей, інтересів), що призводить до загострення суперечностей, активних дій, боротьби. Конфлікти бувають зовнішніми (зіткнення персонажів між собою або персонажів зі світом загалом) і внутрішніми (складна боротьба різних начал у душі людини). В одному творі можуть поєднуватися різні види конфліктів.
Конфлікт у драматичному творі – відображення в художньому творі протиріч дійсності, які є основою конкретного зіткнення характерів, що реалізується в подію (або в серії подій) і організуючого всі компоненти п’єси, які є джерелом дії.
Кульмінація – найвищий момент у розвитку дії, максимальне загострення конфлікту.
Лірика – один із трьох родів (поряд з епосом і драмою) художньої літератури, де через естетичні та етичні душевно-духовні переживання осмислюється сутність буття, витворюється новий образ дійсності. Важливе значення в ліриці надано єдності форми й змісту, мелодійності фрази, усім виражальним художнім засобам (тропам), які творять довірливо-емоційну, сповідально-інтимну атмосферу – ліризм.
Ліро-епос – художні твори, у яких органічно поєднано принципи епічного зображення з ліричним вираженням. Ліричності набуває кожен поетичний розповідний твір завдяки емоційній експресії, що виражає ставлення автора до зображеного.
Метафора – троп, заснований на образному розкритті суті та особливостей предмета чи явища шляхом перенесення на нього за подібністю ознак і властивостей іншого предмета чи явища. Наприклад: «мріють крилами… лебеді», «мавки чорноброві», «душу залоскочуть» (Василь Симоненко. «Лебеді материнства»).
Метонімія – троп, сутність якого полягає в заміні назви одного явища чи предмета іншою, що асоціативно, функційно з ним пов’язана. Наприклад, ми говоримо «читати Коцюбинського» замість «читати твори Коцюбинського» тощо.
Модернізм – мистецький напрям, що фактично є сукупністю сформованих у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. течій: символізму, імпресіонізму, експресіонізму, символізму, неоромантизму, неореалізму, неокласицизму, романтики вітаїзму, авангардизму, міфологізму та ін. У вітчизняній літературі модерністські течії розвинулися неоднаково. Значною мірою це стало наслідком тоталітарного радянського режиму, який обірвав модерну традицію. Визначальні риси модернізму: опозиція традиційним формам і методам; увага до духовного, містичного, символічного в житті; суб’єктивізм; пошуки нових форм, утвердження зображальної умовності; занепадництво (декадентство); намагання розширити виражальний потенціал літератури засобами інших видів мистецтва. Водночас кожній з модерністських течій притаманні свої особливості й ознаки.
Мотив у художньому творі – тема ліричного твору (іноді другорядні теми, що доповнюють основну); найменший елемент сюжету. Мотив – проста складова частина сюжету, тема ліричного твору.
Неокласики – група українських письменників-модерністів початку ХХ ст. До «неокласиків» належали Микола Зеров (лідер), Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Юрій Клен (Освальд Бургардт), Максим Рильський. Михайло Драй-Хмара в сонеті «Лебеді» назвав цих поетів «Гроном п’ятірним нездоланих співців».
Неоромантизм – стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст. Зі «старим» романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового. Відкинувши раціоцентризм, неоромантики на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. Неоромантизм в українській літературі започаткувала О. Кобилянська новелами та повістями «Людина», «Царівна». У цьому стилі працювали також Леся Українка, Олександр Олесь, М. Вороний та інші. Визначальні риси неоромантизму: змалювання яскравої, неповторної індивідуальності, що вирізняється з маси, бореться, часом попри безнадійну ситуацію, зі злом, сірістю, буденністю; неоромантичного героя характеризує туга за досконалістю в усьому, внутрішній аристократизм, бажання жити за критеріями ідеалу, а не буднів; акцент на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний; зовнішні події (також і соціальні) у творах відступають на задній план; часте вдавання до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів; відмова від типізації, натомість застосування символізму.
Новела – невеликий за обсягом епічний (прозовий) твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом.
Оксюморон, або оксиморон, – троп, що полягає в поєднанні слів з контрастними, протилежними, взаємовиключними значеннями для створення ефекту смислового парадоксу. Наприклад: «… якими словами / на самоті мовчимо» (Василь Голобородько. «Наша мова»).
Паралелізм – паралельне зображення (зіставлення або протиставлення) кількох явищ із різних сфер життя, наприклад явищ природи й людського світу. Наприклад: «Чи не той то хміль, / Що коло тичин в’ється? / Ой, той то Хмельницький, / Що з ляхами б’ється» ( «Чи не той то хміль»).
Пейзажна лірика – умовна назва тематичного різновиду поезії, у якому увагу зосереджено на художньому відтворенні вражень від споглядання природи, олюдненої та одухотвореної.
Персонаж, або герой, – центральний образ, довкола якого розбудовано певний твір; у драматичних творах персонажем називаємо дійову особу, у поезії – ліричного героя, або ліричного суб’єкта.
Персоніфікація – вид метафори, коли чомусь неживому приписуються людські якості, властивості, ознаки. Наприклад: «Ви знаєте, як сплять старі гаї? / Вони все бачать крізь тумани» (Павло Тичина. «Ви знаєте, як липа шелестить?…»).
Пісня – словесно-музичний твір, призначений для співу. Основними показниками пісні як жанру лірики є строфічна будова, повторюваність віршів строфи, виразна ритмізація, музичність звучання тощо.
Повість – епічний прозовий твір (рідше віршований), для якого характерний однолінійний сюжет і який за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття посідає проміжне місце між романом та оповіданням. Жанрові різновиди повісті: фантастична, пригодницька, соціально-побутова, політична, історична.
Поема – ліро-епічний віршований твір, у якому зображено значні події, розкрито яскраві характери, а розповідь героїв супроводжується авторськими переживаннями й роздумами.
Порівняння – зворот, побудований на зіставленні певних рис чи якостей зображуваних об’єктів. Порівняння має сталу синтаксичну форму, йому властива обов’язкова двочленність: називання того, що порівнюється, і того, із чим порівнюється, які поєднані порівняльним сполучником (як, ніби, неначе, немов, нібито). Іноді порівняльні сполучники пропускаються. Крім того, порівняння може бути виражене орудним відмінком іменників. Наприклад: «Любіть Україну, як сонце любіть,як вітер, і трави, і води…» (Володимир Сосюра. «Любіть Україну!»).
Послання – віршований твір, написаний як звернення до певної особи чи багатьох осіб (наприклад, послання Тараса Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє»).
Постмодернізм – світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям – продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем – світоглядно-філософських, економічних, політичних. Визначальні риси постмодернізму: цитатне мислення – сприйняття художньої творчості як мозаїки цитат; інтертекстуальність – маркована певними мовними сигналами взаємодія текстів, що забезпечується запозиченням тим чи тим текстом елементів іншого тексту (текстів); творення свого тексту із чужих; пастиш – вторинний художній твір (літературний, музичний, драматичний тощо), що імітує стиль роботи одного чи кількох авторів; колаж і монтаж – «склеювання» неоднорідних елементів; принцип гри; тотальна іронія, загальне осміяння й глузування, пародіювання; використання алюзій; часто свідома настанова на іронічне змішування різних жанрів, стилів, художніх течій; висміювання попередніх і неприйнятних форм естетичного досвіду: реалізму, модернізму, масової культури; невизначеність, театральність, співтворчість читача; найпоширеніші образи-метафори – карнавал, лабіринт, бібліотека, божевілля.
Празька школа поетів – українські письменники, які в 1920-х роках, після того як більшовики захопили Україну, емігрували за кордон, переважно до Європи, і тривалий час мали своїм культурно-управлінським осередком місто Прагу. До когорти «пражан» належать Юрій Липа, Юрій Клен (Освальд-Еккарт Бургардт), Олександр Олесь (Олександр Кандиба), Олег Ольжич (Олег Кандиба), Олена Теліга, Євген Маланюк та інші. Естетика цих митців ґрунтувалася на принципах історіософії, націотворчого пафосу й відданості красі.
Пролог – вступна частина в композиції художнього твору, де автор знайомить читача з подіями, що передували подіям, покладеним в основу сюжету, чи ділиться із читачами своїми роздумами щодо подальших подій тощо.
Прототип, або прообраз, – історична або сучасна письменникові особа, зовнішність і риси характеру якої стали основою для створення персонажа.
Реалізм – літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Починаючи з 30-х pp. XIX ст. набуває розвитку у французькій, а згодом в інших європейських літературах. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалізму стає проблема взаємин людини й середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Визначальні риси реалізму: правдиве, конкретно-історичне, усебічне зображення типізованих подій і характерів у типових обставинах; принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність; характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням і становищем, умовами повсякденного життя; конфліктність (драматизація) стає сюжетно-композиційним способом формування художньої правди; вільна побудова творів; посилення уваги до епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя в мистецтві слова; розв’язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.
Рефрен – повтор певних рядків чи строф, приспів. Наприклад: «Два кольори мої, два кольори, / Оба на полотні, в душі моїй оба, / Два кольори мої, два кольори: / Червоне – то любов, а чорне – то журба» (Дмитро Павличко. «Два кольори»).
Риторичні фігури – стилістичні звороти, що надають художній мові експресії, емоційності, впливової сили. Виділяють риторичне звертання – звертання, що не є цілеспрямованим, конкретно адресованим, а тому не потребує відгуку й застосоване для надання мовленню бажаного звучання: патетичного, піднесеного, інтимного, іронічного, сатиричного тощо, та риторичне запитання – питання, на яке не треба давати відповіді, оскільки її приховано «між рядками», у «духові» твору. Наприклад: «Як же я без друзів обійдуся, / Без лобів їх, без очей і рук?» (Василь Симоненко. «Задивляюсь у твої зіниці»); «Поезіє, сонце моє оранжеве!» (Іван Драч. «Балада про соняшник»).
Родинно-побутові пісні – це пісні, які супроводжують родинні обряди. Різновиди: колискові, весільні, танцювальні, жартівливі, пісні-голосіння.
Розв’язка – завершення дії, результат конфлікту художнього твору.
Розвиток дії – перебіг подій у художньому творі, шлях розв’язання конфлікту.
Розстріляне відродження – покоління вітчизняних митців, науковців 20–30-х рр. XX ст., яке дало високохудожні твори в галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру, кіно та яке було знищене під час великого сталінського терору. Термін «розстріляне відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, уживши його як назву збірки найкращих текстів поезії та прози 1920–30-х рр. За це десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання, спричинене утисками з боку імперій, у складі яких перебувала Україна, і навіть переважити вплив інших культур.
Роман – великий за обсягом, складний за будовою епічний твір, у якому широко охоплені життєві події та глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів.
Різновиди романів за змістом:
- Автобіографічний – роман, у якому головним персонажем виступає сам автор, а події, що становлять фабулу, – творчо переосмислені події із життя автора.
- Історичний – роман, що побудований на історичному сюжеті, відтворює в художній формі певну епоху, період історії, життя історичної постаті.
- Пригодницький – роман, сюжет якого насичений незвичайними подіями й характеризується їхнім несподіваним поворотом, великою динамікою розгортання.
- Соціально-побутовий – роман, що часто відтворює конфлікт між людиною та суспільством у буденному житті.
- Соціально-психологічний – роман, у якому в складних, часто екстремальних життєвих ситуаціях, розкриваються багатогранні характери персонажів у контексті соціального середовища.
- Мариністичний – роман на морську тематику.
- Урбаністичний – роман про місто й проблеми, пов’язані з міським життям.
Романтизм – один з провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. в Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Визначальні риси романтизму: заперечення раціоналізму доби Просвітництва; ідеалізм у філософії; вільна побудова творів; апологія (захист) особистості; неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія); культ почуттів; ліричні та ліро-епічні форми; захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів; інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо. Український романтизм охоплює період 20–60-х років XIX ст.
Сарказм – зла й уїдлива насмішка, вищий ступінь іронії.
Сатира – вид комічного, який найнещадніше висміює людську недосконалість, суспільні вади.
Символ – конкретний образ, що умовно виражає сутність предмета, явища або поняття. Символ твориться на основі асоціативної подібності, тож зазвичай має багатозначне та невичерпне тлумачення. Наприклад: хмари осінні / весна золота – духовний занепад / відродження, передчуття оновлення; квітки на морозі – життя наперекір смерті, плоди творчості; сльози гіркі – страждання, жар і волога, з яких будуть плоди; гора крем’яная – важка життєва дорога, випробування; камінь важкий – важка місія митця, алюзія на Сізіфа як символ нескінченної даремної, марної праці; нічка невидна – символ похмурого життя, суму, мороку; зірка провідна – надія, світло, сподівання (Леся Українка. «Contra spem spero!»).
Символізм – одна з течій модернізму, для якої характерне використання замість художнього образу, що відтворює певне явище, художнього символу, що є знаком мінливого «життя душі» й пошуку «вічної істини». Виразні риси символізму притаманні творчості О. Олеся, М. Вороного, П. Тичини та ін.
Сонет – вірш твердої, тобто непорушної, стійкої строфічної форми, що складається із чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, а саме з двох чотиривіршів (катренів) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцетів) з усталеною схемою римування абаб абаб ввв еед або (рідше) абаб абаб вде вде чи абаб абаб ввд еед тощо.
Суспільно-побутові пісні – це пісні, у яких ідеться про соціальні й побутові події. Різновиди: козацькі, кріпацькі, рекрутські, чумацькі, бурлацькі (наймитські), стрілецькі.
Сюжет – система подій (експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка) у художньому творі, у перебігу яких розкриваються характери персонажів і головна ідея. Оскільки події подаються в розвитку, в основі сюжету лежить конфлікт.
Тавтологія – синтаксичний прийом, сутність якого полягає в повторенні спільнокореневих або близьких за значенням слів однієї чи різних частин мови. Наприклад: «Вона верталась із ясного саду,Ясна, як сад, і радісна, як сміх» (Максим Рильський. «У теплі дні збирання винограду»).
Тема художнього твору – це коло подій, життєвих явищ, представлених у художньому творі, у тісному зв’язку з проблемами, які з них постають і потребують осмислення. Зміст твору не обмежується тематикою, він включає й проблематику. Проблеми – це питання, які автор ставить перед читачами, героями, часом. Ці проблеми можуть мати соціальний, етичний, екологічний, психологічний характер.
Травестія – різновид жартівливої, бурлескної поезії, коли твір із серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою переробляється, «перелицьовується» у твір комічного характеру з використанням панібратських, жаргонних зворотів тощо.
Трагікомедія – вид драматичних творів, які мають ознаки як трагедії, так і комедії. Трагікомічне світобачення, що лежить в основі трагікомедії, пов’язане з відчуттям відносності усталених критеріїв життя, абсурдності буття, відмовою від моральних абсолютів, непевності в духовних цінностях.
Усмішка – різновид фейлетону та гуморески. Своєрідність жанру усмішки – у поєднанні побутових замальовок із частими авторськими відступами, у лаконізмі й дотепності. Родоначальник усмішки як жанру малої прози – Остап Вишня.
Усна народна творчість, або Фольклор, – це, з одного боку, словесна мистецька діяльність народу, спрямована на задоволення його культурно-естетичних потреб, а з другого – результат цієї діяльності – сукупність творів різних жанрів (міф, легенда, балада, дума, пісня, казка тощо).
Філософська лірика – поезія, спрямована на філософське осмислення світу, людини; вияв філософських поглядів автора, репрезентованих через ліричного героя. Філософська лірика й філософія мають спільний предмет осягнення – загальні закономірності життя, природи, розвитку суспільства.
Художній образ – особлива форма художнього відтворення дійсності, якій притаманна предметна конкретність. Образ може бути як цілісним естетичним феноменом, так і його складником. Види художнього образу залежать від особливостей літературного роду: в епосі надають перевагу зображальному чиннику, у ліриці – виражальному. Образ може поставати як персонаж, ліричний герой, емоція, символ, алегорія, стилістична фігура.
Шістдесятники – покоління митців, які увійшли в літературу наприкінці 50-х – у 60-х рр. ХХ ст., у період так званої хрущовської відлиги, що розпочалася в 1956 р. після ХХ з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу, на якому засуджено культ особи Сталіна й проголошено курс на десталінізацію, а завершилася згортанням демократизаційних процесів, цензурою 1962–65 рр. Представниками цього покоління стали поети Ліна Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Іван Драч, прозаїки Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Валерій Шевчук та ін. Характерні риси шістдесятництва: критика інакшістю, тобто заперечення соцреалізму власною творчістю; відстоювання свободи митця, естетичної незалежності, самобутності; єдність традицій і новаторства; витончений інтелектуалізм, естетизм; продовження і розвиток перерваної модерністської традиції, зокрема шукань митців «розстріляного відродження» 20–30-х рр. ХХ ст.; пошук нових форм вираження тощо.
ВИКОНУВАТИ ТЕСТИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Джерело: сайт osvita.ua
